Як зацвіла ялина (різдвяна легенда)
Зоя ЖукЗоя Жук
Жив колись у далекі часи в одному селі чоловік, звали його Йосип (на честь святого Йосипа-Обручника батьки охрестили).
Був він роботящий і чесно своїми руками на хліб заробляв. Справний господар: мав і хату добру, й у хліві худібчину, і ставок загатив, щоб рибу розводити, і сад такий розвів, що за його вишнями та яблуками сам княжий економ посилав. Був людиною справедливою та вдачі лагідної: з наймитами своїми завжди чинив по правді, не кривдив, як деякі хазяї буває; не скупий хапуга – і вбогому подавав, і на храм Божий жертвував.
Тільки одна гризота постійно ятрила Йосипове серце – жив там страх. Дуже боявся він – і неврожаю, який може всю працю коло землі нанівець звести, і стихії, котра може його обійстя та все, що стільки років чесним потом наживалося, в одну мить зруйнувати, і пошесті лихої, яка може його дружину та дітей забрати… А найбільше боявся він княжих воїнів і розбійників (хай береже нас милостивий Господь від усяких посіпак при зброї!) Та поки всі ці біди обминали його дім. Знав Йосип про те, що страх його не від Бога й молився ревно, щоб не боятися, проте все одно боявся.
А стояло його обійстя на краю села, ген під лісом, та ще й біля роздоріжжя: одна з доріг вела в княже місто, друга – через ліс до монастиря зі святим джерелом, третя – до села, а четверта в краї далекі бігла.
Одного зимового дня – було то незадовго до Різдва – порався господар на подвір'ї. Жінка з дочкою поїхали в сусіднє село хвору куму провідати, сини на ярмарок подалися спродатися перед святами, наймити стояли кожен біля своєї роботи. Сам-один лишився Йосип у дворі.
Аж раптом загавкали пси, чує – стукає хтось у ворота. Здивувався Йосип: "Ніби й день, і хвіртка відчинена… хто ж то стукає, а не заходить просто з добридень?"
Вийшов, дивиться – стоїть на дорозі молодичка, дитя до грудей пригортає. Стоїть, плаче й просить:
- Змилуйся наді мною, чоловіче! Сховай! Женуться за мною княжі прихвосні, та ще й розбійники душу мою шукають. Вбито мого чоловіка, спалено дім… Змилосердься заради дитини малої, бо не маю сили далі тікати… - і закашляла так страшно, ніби в грудях ковальські міхи заклекотали.
Оторопів Йосип – стоїть і не те, що слово мовити, але й поворухнутися негоден, так страх серце стиснув: "Княжі люди! Розбійники! Хату спалили! Боже, рятуй! Ще й недужа, заразу якусь у дім принесе… Що робити? Сказати: "іди з Богом, людино добра"? Але як тоді на світі жити, як перед Судом Божим стати – кров же її буде і на моїх руках…" Аж морозом поза шкірою сипонуло бідаці: і те страшно, і те. А молодичка на вбога стоїть, дивиться на нього благально і дитя до грудей притискає.
Зітхнув Йосип тяжко, аж рукою махнув. Потім узяв жінку за руку та завів у двір. Таки сховав її з дитям – у таємній комірчині (була в нього така про всяк випадок на лихі часи):
- Посидь тут, небого, до вечора, а жінка вернеться, то придумає, чим тобі зарадити.
Вернувся на подвір'я до праці – все з рук від тривоги падає, не йде робота. Аж тут згадав, що дружина просила ялинових гілок начухрати, бо буде якісь ліки варити. Думав зранку наймита послати й забувся. "Ото приїде моя стара, то висварить добре – і за діло. Геть із голови вилетіло…" – зітхнув тихцем. Узяв топірець і пішов до лісу – там на самому краєчку кілька ялин лапатих росло.
Наламав, несе добрий оберемок, думає: "Оце начухрав – хватить жінці й цюці й паці, вдруге йти не доведеться!" Тільки посапує, бо колюча глиця.
Аж тут загін якийсь дорогою несеться – при зброї, на добрих конях, мабуть, княжі. Ось їхній провідник коня зупинив і питає:
- Ану скажи, чоловіче, чи не бачив ти тут, як дорогою жінка з дитиною на руках ішла? Може, ще й бачив, куди повернула?
Аж пополотнів Йосип і в голові йому від страху запаморочилося, проте відповідає:
- Не бачив, ваша милість…
- А не брешеш?
- Та хай ця ялина зацвіте, не бачив! – з запалом проказав Йосип. Бо таки справді не брехав, адже не бачив він, як та жінка йшла – бачив тільки як на порозі в нього стояла. Та його вже й не слухали, бо воїни княжі махнули рукою, та поскакали далі, розділившись на троє: у село, у ліс, і дорогою до границі.
А Йосип попростував до хати.
Прийшов, поклав ялинові гілки на лаві. Дивиться – й очам своїм не вірить: диво! Зацвіла ялина!
Тут і дружина приїхала, заходить у хату. Показує він їй квіт дивовижний і розказує про свою пригоду.
Здивувалася жінка чуду Божому, перехрестилася побожно. Вирішили вони: як їм таке диво дане, то конче мусять допомогти бідолашній, бо над нею милість Господня. "…І не гоже проти Різдва хвору людину з двору вигонити, ще й з дитям малим," – завершила свою мову господиня.
До кінця святок переховували вони втікачку, аж доки та й одужала. Потім через купців, людей надійних, перевезли її до іншого князівства. Там у Йосипа кум жив, а він уже про вдовицю подбав, поміг на ноги стати – трохи заради милосердя Божого, трохи заради кума доброго.
А ялина стояла із цвітом дивовижним, не в'янучи, аж до самого Стрітення.
…З тих пір перестав Йосип боятися. Не те, щоб зовсім ніколи нічого не боявся, але вже ніколи не мучили його ті страх і тривога, що самі страшніші за всяку біду.
А ще відтоді щороку перед Різдвом приносив Йосип у дім оберемок гілок ялинових і прикрашали їх спершу діти, потім онуки квітами безсмертників, горобиновим намистом, яблуками, горішками, бубликами й медяниками – ніби на згадку про диво явлене… і на вічну пам'ятку про те, що ніколи не можна забувати про милосердя до ближнього, навіть коли страшно аж до смерті. Бо й Бог послав Свого Сина на землю заради милості, і перше, що сказали людям ангели, вісники Його народження: "Не бійтеся!"
Кiлькiсть переглядiв: 86

Коментарi